Давно збіраюся подати свої спогади з минулого. Але обставини життя за останніх десять літ, вимагаючи дуже напружено жити сучасним, не дають ні часу, ні духової можливости спинитися на минулому. На жаль, бачу, що й решта сучасників моїх відходять у вічність, чи вже до того близькі, не полишаючи по собі писаної історії того, чого доля поставила їх свідками. Се велика шкода. Українську справу на протязі останніх більш як сотні літ, особливо до першої революції 1905 р., було загнано в темне підземелля; процеси її руху та розвитку відбувалися в умовах неприлюдности і навіть нелєґальности, — тому не має і не може бути історії за сей час нашої справи в тому вигляді, як се мають инші народи, не переслідувані в своїх національних змаганнях. Процеси сі звичайно не фіксувалися в якій будь писаній формі, — се було здебільшого небезпечно не тільки для людей, але й для самої справи. Преса не одбивала фактів українського руху, — та й своєї преси не було у нас на Україні аж до початку XX століття. Тому кожний з старих українців, що брали участь в громадському життю України до революції, особливо до першої, уявляє з себе в певній мірі шматок історії нашого національного руху. Коли б ті шматки здокументувати, то в своїй цілості се був би матеріял цінний і навіть повчаючий для „унивающих“ елєментів сучасного покоління. Але не багато з старших людей діляться своїм минулим із сучасниками. Безперечно, впливає тут скромність фактів підземельної доби нашого минулого, порівнюючи з фактичним характером подій революційного часу. В певній мірі впливає й те, що старі робітники громадські здебільшого й тепер, і в инших умовах, по інерції несуть на собі ту щоденну, чорну роботу, якої цураються люде нового покоління, та за новими клопотами просто не в силі оглянутися назад та подати результати своїх „ума холодных наблюденій и сердца горестных замѣт“. Тому прикро думати, що яка-будь перша вередлива грипка лехко і назавше позбавить нас в більшій чи в меншій мірі інтересного та цінного матеріялу нашого національного руху.
Кажучи се, й собі тим докоряю. На протязі більш чотирьох десятків літ мого свідомого громадського життя доля поставила мене свідком багатьох фактів, що мають певний інтерес для історії нашого національного життя. Але все нові й нові щоденні інтереси не дозволяють зафіксувати те, що все дальше одходить у минуле, закривається новими фактами та поволі тоне в тумані нестійної людської памяти. Лише час од часу з якої конкретної нагоди вирвеш з запасу тої памяти якийсь шматок минулого — в надто загальних рисах, без характерних життьових подробиць, що стерлися часом та новими вражіннями. Трудно писати спогади в нинішніх умовах — на еміґрації, без якого-будь друкованого матеріялу, без архиву свого листування, взагалі, без усякого мнемонічного матеріялу. Але, силоміць викраявши собі два-три тижні більш-менш вільного часу, роспочинаю свої спогади, бо можна не діждатися кращих умовин; і час не жде, і нові події можуть одвернути на себе всю увагу.
Накреслюючи собі план спогадів, гадаю роспочати їх з дитячих своїх літ. Се не лише данина до певної міри особистим переживанням, які що-більше ваблять до себе в міру того, як віком од них відходиш; гадаю, що спогади з молодших літ можуть мати і певний інтерес громадський, як малюнок того, в яких умовах жили та доходили до національної свідомости люде під режимом, що змагався знищити все українське.
- Вересень, 1929 р.
