Отже маючи в засаді своїй деякі слушні моменти соборности й федеративности вселенської влади церковної, теорія пентархії з зростом церковно-громадської самосвідомости, з повстанням нових автокефальних церков, щораз більше тратить ґрунт для себе й власне не була зреалізована, бо в дійсності лише викривляла згадані моменти в напрямі одноособового абсолютизму, чужого й неодповідного для правних традицій східньої церкви. Правна засада щодо вищої влади в східній церкві полягає в тому, що належить вона цілокупно всім автокефальним церквам однаково й без винятку.[1]
Церковний устрій, звязаний із основами порядку догматичного, має в свому життьовому значінню здебільшого характер і цілі практичні, змагає способами своєї зовнішньої конструкції найдоцільніше задовольнити потреби земної церкви, як громадської орґанізації. Церковне управління, що діє в умовах даного устрою, має на увазі інтереси земного добра церкви й торкається тих сторін життя, в яких церква виступає як
- ↑ „В области церкви такъ же, какъ в въ области государства, люди сохраняютъ наклонность злоупотреблять своими правами, преувеличивая ихъ значеніе и перетолковывая ихъ по своему желанію. Въ церкви греко-римской, не на основаніи какихъ-нибудь предписаній божественныхъ, а просто волею человѣческою, учреждена была система административной централизаціи, которая на высшей своей ступени состояла изъ пяти патріархатовъ. Эти административные пять патріархатовъ, имѣвшіе свое значеніе для церкви греко-римской, которую и для которой были учреждены, для другихъ церквей имѣли столько же значенія, сколько для другихъ государствъ имѣло значеніе то обстоятельство, что имперія греко-римская раздѣлена была на такое, а не другое количество генералъ-губернаторствъ (діоцезовъ), т. е. рѣшительно и совершенно никакого. Но греки, нѣкоторое время представлявшіе собою почти всю вселенскую церковь, ибо христіанская вселенная нѣкоторое время вся заключалась въ предѣлахъ имперіи греко-римской, возымѣли притязаніе смотрѣть на эти, касавшіеся ихъ и никого больше, патріархаты, какъ на административный строй, имѣвшій обнимать собой всю церковь вселенскую, и въ то же время, такъ какъ о патріархатахъ говорятъ вселенскіе соборы, производить ихъ учрежденіе не отъ своей собственной воли, но отъ воли божественной, дѣйствовавшей черезъ эти послѣдніе. „Вселенскіе соборы учредили пять патріархатовъ для всей церкви вселенской“, т. е., иначе сказать — вселенскіе соборы будто бы опредѣлили, чтобы всѣ церкви во всей вселенной находились подъ вѣдѣніемъ церкви греко-римской, — таковы были взгляды, притязанія и увѣренія позднѣйшихъ грековъ. Эти притязанія были совершенно равносильны тому, какъ если бы греки говорили, что вселенскіе соборы подчинили всѣ государства въ мірѣ ихъ государству греческому. Но такъ какъ, выдумывая притязанія, они исключительно себѣ же самимъ усвоили право суда относительно ихъ вѣрности, то людямъ, новымъ въ христіанствѣ и не знавшимъ своихъ правъ, ничего не оставалось болѣе, какъ согласиться съ ними“ (Е. Голубинскій. Исторія русской церкви, т. I, ч. 1).
