Правительственну владу в церкві засвоїв Христос своїм апостолам, як ієрархії заснованої Ним церкви. По преємству дістали її од апостолів єпископи — вищий ступінь церковної ієрархії після апостольського часу. У визнанню преваляції ієрархії в церкві, не лише в змісті містеріяльному, але й правительственному, сходяться всі христіянські конфесії. Але поза тим, щодо характеру й міри тої влади, окремі христіянські церкви значно ріжняться між собою, й од сього залежить також ріжниця їх устрою.
Основна ріжниця полягає в положенню ієрархії серед усього складу церкви, себто, чи ієрархія виділяється з загального складу церкви, як окрема правляча кляса (ordo ecclesiasticus), чи, заховуючи в своїх руках провід щодо правительственної влади, визнає певну участь в тій владі й для решти церковного складу.
Перша ознака стала засадою церкви римо-католицької. Як ми вже згадували, доктрина сеї церкви надає всю церковну владу в усій повноті лиш ієрархічній клясі в церкві. На чолі тої кляси стоїть єпископ самих єпископів, намісник Христа й видимий голова церкви — римський єпископ. Йому одному належить повнота церковної влади, — всі инші органи церковної влади діють лише з його уповажнення. Коли говорить він ex cathedra, то правительственні його права перевищують компетенцію собору — не лише місцевого, але й всесвітнього, який має дорадче значіння — за повноти правительственної влади намісника Христового.
Церква протестантська за церковною владою визнає право учити й творити таїнства, а право управління формально засвоює владі світській. Фактично ж вищі органи протестантської ієрархії, як уже згадувалося, дістали значіння сильної, централізованої по окремих країнах, адміністративної влади.
Православна церква стоїть на засаді, що апостоли дістали уповажнення од Христа не зокрема кожний, а всі разом та в рівній мірі; тому й повнота церковної влади належить лише всьому єпископатові, од якого влада переходить уже до окремих Його членів. Таким чином, всі єпископи
