Левицького, виголошеній на засіданню австрійського парляменту 19. грудня 1917. в дебаті над справою допущення народів Австрії до мирових переговорів. Д-р. Евген Левицький, виступаючи як заступник голови Української Парляментарної Репрезентації, означив се становище ось-як:
„Східна Галичина з історичного погляду творить колишнє самостійне староукраїнське князівство галицько-володимирське, яке довший час було складовою частю великої староукраїнської київської держави. Теперішня Східна Галичина — правильно кажучи, властива Галичина — творить таким чином в цілости неподільну і непозбутну спадщину української нації і тому може або в цілости остати при Австрії або так само в цілости бути влучена в Українську Народню Республику, що відповідало би найвисшому ідеалови української нації.“
„Що до Східної Галичини на випадок, коли-б дійсно мало прийти до мира з Росією без ніяких анексій і пересунень границь на галицькій границі, Українська Парляментарна Репрезентація домагається, щоби реституувати староукраїнське королівство галицько-володимирське і разом з українсько північною Буковиною і евентуально також иншими українськими областями монархії влучити як окремий державний орґанізм в загально-державний звязок…
„Тим більше мусить Українська Парляментарна Репрезентація заложити святочне застереженнє і як найсильнійший протест проти того, щоб хоч-би кусень сеї української землі як українських земель взагалі мав бути відданий будучій польській державі…“
„Коли-б, не вважаючи на найсвяточнійші протести українського народу, при абсолютистичнім веденню закордонної політики монархії, все таки розважувано евентуальне пожертвуваннє українських земель для Польщі, тоді український нарід Галичини допмагяється, щоби Східну Галичину вважати з міжнароднього погляду спірною областю й українському народови шляхом запорученого свобідного голосування населення Східної Галичини, в дусі права самовизначення, дати змогу самому рішити, до якої з держав край має належати“.
В сій заяві з'єдиненнє з Великою Україною поставлено в формі такого далекого ідеалу, що реально найдальшим домаганнєм було властиво утвореннє українсьної автономної провінції в Австрії[1].
З другого боку також Українська Центральна Рада ставила справу прилучення українських земель Австро-Угорщини до Української Народньої Республики в дальшу чергу, коли прийде до мира на основі самовизначення народів. Причиною сього були ті величезні трудности державного будівництва, перед якими стояла Українська Центральна Рада на своїй власній території, а також відсутність рішучого становища австрійської України. Коли-ж прийшло
- ↑ Що твореннє української державности на руїнах Росії викликало потребу иншої політичної концепції, на докоз сього наведемо отсі факти:
31. мая 1917. відбулась в Відні тайна нарада гуртка молодих Українців офіцирів австрійської армії з метою заложити орґанізацію, яка змагала би до відірвання Галичини від Австрії і з'єдинення з Великою Українвю. Пляновано довести відповідну пропаґанду серед українських війскових частий. Одначе ся орґанізація не вийшла по-за початкову стадію. Боячись відкриття, розвязалася.
Загальні збори студентьського товариства „Січ“ у Відні 3. грудня 1917. ухвалили заяву, що одинокою владою для всіх Українців є Українська Центральна Рада. Сю заяву, поміщену в львіській українській пресі, польські урядовці австрійської цензури сконфіскували. Рівночасно проти учасників зборів розпочато в Відні вступне слідство про державну зраду. На домаганнє Української Парляментарної Репрезентації слідство припинено.
Таких проявів української думки було більше, тільки вони були укриті.
