голови — д-р Степан Витвицький (Галичанин), члени — Прокіп Мшанецький, Прокіп Понятенко, Борис Ржепецький (Придніпрянці), д-р Антін Горбачевський, д-р Михайло Новаковський (Галичани). Чи і в яких розмірах місія може переговорювати в справі Галичини, се мали рішати галицькі члени місії. Місія виїхала до Варшави 3. жовтня 1919.
З якими настроями проводили її урядові придніпрянські круги, свідчить згадана вже стаття „Історичний крок“ в „Україні“ (ч. 58 з 29. жовтня 1919.), орґані Штабу Дієвої Армії. Стаття, давши історичний огляд польсько-українських відносин, в якім боротьбу між Польщею й Україною освітлює як боротьбу шляхетчини проти демократизму, — кінчиться:
„Змінилися не тільки ви, але здається нам, а воно так таки й є, зміняється радикально і польський нарід. Се не випадкове явище, що польський нарід, якому не брак рідної численної аристократії і шляхти, поставив на чоло своєї воєнної державної орґанізації улюбленого свого вожда Пілсудского, якого вся Европа знає як щирого, культурного демократа. Тут маємо яркий доказ, що польський нарід глибоко еволюціонує в напрямі модерного демократизму. Можемо бути певні, що ранше чи пізнійше польська демократія стане фактичним господарем землі польської. З тим повинні і мусять числитися нинішні верховники долі польського народу. І се дає нам повну надію, що демократичний український нарід знайде щире співчуттє в сердцях і розумі польських мас. Тоді що-йно ми повіримо в високі ідеали національного самовизначення і міжнароднього єднання, коли два історичні сусіди проведуть сі ідеали на практиці в життє.
Віримо также, що сі великі питання будуть полагоджені безпосередно двома зацікавленими народами, без ніякого стороннього вмішування…“
4. Договір галицької армії з Денікіном. Після втрати Київа воєнне положеннє і внутрішній стан української армії швидким темпом наближалися до катастрофи. Вола не мала не тільки одіжи, обуви, ліків, отже річий, яких не було на території української влади і яких ся влада, відрізана від світа, не могла дістати. Дякуючи неналаджености державного апарату і боротьби між обома правительствами вона, на хлібородній українській землі не мала навіть що їсти. А тут надходила холодна осінь і наближалася зима.
По свідоцтву Галичан галицька армія знаходилася ще в гірших умовах ніж придніпрянська. Правительство Директорії, яке мало давали гроші на галицьку армію, навмисно не давало гроший, щоб сим викликати в галицькій армії невдоволеннє і змаганнє до злиття обох армій. Особливо нарікають Галичани на премєра і міністра фінансів Мартоса, як на головного виновника такого поведення правительства Директорії супроти галицької армії.
Обдерта, боса, голодна українська армія конала від тифу. Галицька армія, яка прийшла на Велику Україну в стані 20.000 баґнетів, мала в жовтні ледви 4000 баґнетів; наддніпрянська — 2000 баґнетів. Решта розбіглася, вимерла або лежала хора, ждучи безпомічно смерти.
В такім фізичнім стані армію роз'їдала морально зневіра, боротьба між обома українськими правительствами, денікінська і большевицька аґітація.
А на фронті що-раз сильнійше натискала добре озброєна й заосмотрена денікінська армія, перед якою українська армія все відступала й відступала.
