1. Рішеннє Найвисшої Ради з 25. червня. В кінці Найвисша Рада заговорила. 27. червня одержала Делєґація УНР від Генерального Секретаріяту Мирової Конференції отсе повідомленнє:
Париж, 26. червня 1919.
Ґенеральний Секретаріят Мирової Конференції має честь переслати Українській Делєґації в залученню текст рішення, принятого 25. червня Найвисшою Радою союзних і принятих до союза держав.
Се рішенне зателєґрафовано того самого дня до Варшави, щоби міністер Франції повідомив про нього польське правительство, а війскові представники союзників у Польщі українське правительство.
25. червня 1919.
Щоби забезпечити особи й маєток мирного населення Східної Галичини проти небезпек, які їм грозять від большевицьких банд, Найвисша Рада союзних і принятих до союза держав рішила уповажнити сили Польської Республики вести свої операції аж по ріку Збруч.
Се уповажненнє в нічім не пересуджує рішень, які Найвища Рада прийме опісля, щоб управильнити політичний статут Галичини.
2. Протест Делєґації УНР. Проти сього рішення Делєґація УНР на повнім засіданню ухвалила запротестувати отсею нотою:
Париж, 2. липня 1919.
До Його Ексцелєнції Пана Президента Мирової Конференції
в Парижі.
Ексцелєнціє!
Делєґація Української Республики на Мирову Конференцію в Парижі одержала повідомленнє про рішеннє, приняте 25. червня Найвисшою Радою союзних і принятих до союза держав в справі Східної Галичини. З приводу сього рішення, яке уповажняє сили Польської Республики вести свої операції аж по ріку Збруч, Делєґація має честь зложити Вам отсю заяву:
Рішеннє Найвисшої Рази не означає побіди Справедливости і Права.
Український нарід Східної Галичини, який творить дуже поважну більшість на сій споконвічній українській землі, міг, безперечно, не тільки на основі Права і Справедливости, але також на основі принціпів держав антанти, проголосити, після розпаду Австро-Угорщини, свою незалежність і з'єдиненнє з Українською Республикою, утвореною цілим українським народом.
Польська Республика, підносячи свої нічим неоправдані претенсії до Східної Галичини і йдучи війною на Українську Республику для зреалізування тих претенсій, нарушила право українського народу.
Українське правительство, довіряючи принціпам проголошеним державами антанти, сподівалося, що ті держави, беручи на себе задачу безсторонного судді в сій війні Поляків проти Українців, заявляться проти польського анексіонізму і стануть в обороні права самовизначення українського народу.
Українська Делєґація стверджує, що так не сталося.
Комісія ґенерала Бертелємі заставила Українців 24. лютого заключити завішеннє оружя в хвилі, коли польська армія, обложена у Львові Українцями, знаходилася в великій небезпеці.
Та сама комісія предложила 28. лютого проєкт перемиря, який не тільки оставляв Полякам части української землі, заняті польською армією, включно зі Львовом, але також віддавав їм великі области з нафтовими багатствами в околиці Дрогобича, які знаходилися в українських руках.
Ясна річ, що таке сторонниче рішеннє не могло бути приняте українським правительством. Та все таки воно далі вірить в справедливість антанти і жадає слушнійшого рішення.