чало би зраду проти українського народу.‘ Се був для Петрушевича сильний арґумент, бо він сильно відчував свою відповідальність перед історією.“
Виясняючи причини, які заставили Петрушевича відмовитися від союза з большевикаии, Назарук не входить в саму суть большевицьких умов. Вони були такі, що коли б Петрушевич був їх приняв, то за короткий час не було би уряду Петрушевича ані взагалі ніякого самостійного галицького уряду. Точка про „невмішуваннє київського уряду у внутрішні галицькі справи“ є пустим звуком, коли взяти під увагу, що галицька армія стала би частю большевицької армії та що орґанізаційні части галицької армії оставали би під доглядом большевицьких комісарів.
Чи і на скільки сей мотив мав також вплив на рішеннє Петрушевича, годі сказати.
Нарешті 11. липня прийшла до української армії, відрізаної від світа, знесиленої в нерівній боротьбі з ворогом, який всупереч усім поняттям права і справедливости напав на її землю, так довго ждана відомість від Найвисшої Ради, від того найвисшого міжнароднього трибуналу, який телєґрамою з 19. марта взяв на себе обовязок справедливо розсудити польсько-український спір і на якого справедливий суд українське правительство покладало всі надії.
Того дня польська команда передала українській рішеннє Найвисшої Ради з 25. червня 1919., яким Найвисша Рада уповажила Польщу „продовжати свої операції аж по Збруч“, себ-то заняти цілу Східну Галичину.[1]
На се рішеннє відповів Петрушевич отсею радіодепешою[2]:
„До Найвисшої Ради союзних і принятих до союза держав у Парижі.
Відповідь на ноту з 25. червня 1919.
11. липня 1919. в 8 годині 15 мінут вечером польська воююча сторона передала нам урядово рішеннє Найвисшої Ради з 25. червня 1919. в такім тексті:
- ‚До Президента Української Республики!
- Щоби охоронити особисту безпечність і маєток мирного населення Східної Галичини перед звірствами большевицьких банд, Найвисша Рада антанти і її союзників порішила уповажнити провідників польської республики продовжати свої операції аж по Збруч. Се уповажненнє ніяк не торкається рішень, які Найвисша Рада думає видати в справі політичного становища Галичини.
Ся нота містить, що правда, признаннє, що Східна Галичина не належить до Польської Республики, одначе в дійсности є вона страшним засудом на знищеннє для міліонів мешканців мирного українсього і жидівського населення Східної Галичини.
Передовсім стверджуємо з найбільшою рішучістю, що в Східній Галичині большевицьких банд не було досі і нема тепер, тільки навпаки, шо тут є дисциплінована українська армія, яка охороняє мирне населеннє Східної Галичини на два фронти, а саме проти большевиків і проти Поляків, які звірством, в якім вони забулися супроти мирного українського і жидівського населення, багато разів перейшли большевицькі банди.
Про слушність сього твердження могли би делєґати Найвисшої Ради легко переконатися, коли б тільки в самім Львові в товаристві українських провідників
