Українська офензива розвивалася знаменито. Поляки не були приготовані на таке геройство української армії і відступали.
Офензива мала за ціль здобути через Стрий полученнє з Чехо-Словаччиною. Сю ціль масковано походом на Львів. Українські стежі доходили до Бібрки, Ходорова, Миколаїва.
Одначе сили української армії показалися заслабі супроти переважаючих сил ворога. При тім український армії кінчилася муніція. При кінці червня почався знов відворот.
Вислід війни був поки-що рішений. Українська армія відступала в напрямі Збруча, щоб перейти на Велику Україну.
В сім часі[1] київське большевицьке правительство звернулося до Петрушевича з предложеннєм союза. Одначе він рішився держатися далі дотеперішнього курсу, себ-то вважати владою України Директорію й орієнтуватися на антанту.
Сей епізод представляє Назарук, який тоді стояв близько Петрушевича, ось як[2]:
„Умови большевиків були такі: 1) Галицький уряд зриває з Петлюрою і відкликає всіх Галичан від нього; 2) оповіщує се прилюдно, як також союз з українським большевицьким урядом; 5) заключає з ним союз проти Польщі й Румунії; 4) творить з українськими большевиками спільну армію в тім розумінню, що буде одна команда; 5) в орґанізаційні частини Галицької Армії посилає український большевицький уряд з Київа своїх комісарів; 6) у внутрішні справи Галичини київський уряд не мішається.
‚Ви иншого виходу не маєте, тільки або піти з нами або героїчно погибнути‘, переказував київський уряд галицькому.
Відповіди не одержав, хоч з заходу вже прийшли вісти, що справа Галичини погребана. Така міцна була гіпноза сили антанти.
Ділав і опір Петлюри та його ‚лівого‘ правительства, зложеного з с.-д. і с.-р. Першу скрипку в руках мали с.-д. Дійсно трудно дивуватися, що галицький уряд, який був у руках націоналдемократів, не зважився йти з большевиками, коли не робили сього такі революційні партії як українські с.-д. і с.-р. В тім часі Гол. От. Петлюра і по два рази в добу приїздив до Диктатора з просьбою о допомогу проти большевиків, приїздили і його міністри, прирікаючи все, чого Диктатор хотів…
Петрушевич не міг зрозуміти, як се можливо, щоб Союз Народів, який виграв війну під справедливим гаслом освободження поневолених націй, мав тепер, коли Европа порядкується на нових основах, віддати таку стару українську землю як Галичина її споконвічним ворогам Полякам. Уважав се хвилевим маневром антанти, яка зле поінформована в нашій справі Поляками. Словом, в нім було заглибоко вкорінене почуттє права і справедливости, щоб міг повірити в те, що діялося. Провідників великих народів заходу, як Вільзона, Лойда Джорджа і ия. не міг уважати аж так нестійкими в слові. Твердо вірив, що наша справа невдовзі поліпшиться (я кілька разів звертав йому увагу на те, що він оптиміст) і що ми в короткім часі повернемо в свою Галичину як її правні хазяїни. Як повернемо? Зі зброєю, з італійськими полоненими.
В силу большевиків Диктатор не вірив. Уважав большевиків хвилевим полумєм, яке довго горіти ве може.
Чи мимо того не був би дав себе наклонити піти з большевиками для ратування українського народу в Галичині від мук? Думаю, що так. І що Петлюра перешкодив розвиткови внутрішнього болю Диктатора в тім напрямі. ‚Ціла Україна проти большевиків‘, говорив йому Петлюра, як мені оповідав Диктатор. ‚Се озна-
- ↑ Себ-то в першій половині липня; докладної дати не міг я установити.
- ↑ Рік на Великій Україні, стор. 178–181.
