Одначе ту невелику територію, на яку ще розтягалася влада Директорії, могли кождої хвилі захопити большевики, а крім того між Директорією і правительством Західної Области відносини що-раз більше псувалися.
Серед вагань в кругах правительства виринула думка, щоби перейти до Румунії і капітулювати перед антантою. Вислано навіть делєґатів до Румунії. Але справа не наладжувалася. Сей плян викликав тільки велике обуреннє серед армії, яка хотіла йти на Велику Україну.
Тимчасом почала кристалізуватися думка диктатури президента Української Національної Ради Петрушевича.
Дотеперішня Рада Державних Секретарів, наслідком невдач, що-раз більше тратила популярність. Творити новий Державний Секретаріят, коли тратилося територію, не мало ціли. І як звичайно в таких хвилях, насунулася думка утворення диктатури в особі Петрушевича.
Сю думку здійснено актом з 9. червня 1919., який постановляв[1]:
„З огляду на вагу хвилі й на небезпеку грозячу вітчині, для скріплення й одностайности державної влади, — президія Виділу Української Національної Ради Західної Области Української Народньої Республики і Державний Секретаріят постановили надати право виконувати всю війскову й цивільну владу, яку виконував доси на основі конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріят, уповновласненому Диктаторови.“
Так перестали виконувати владу установлені конституцією установи і вона перейшла на одну особу, уповновласненого Диктатора.
Акт 9. червня 1919. назвав Диктатора уповновласненим, бо він не оголосився Диктатором сам, шляхом державного перевороту, а одержав диктаторську владу волею Президії Виділу Української Національної Ради і Державного Секретаріяту.
Зі становища права можна би поставити питаннє, чи Президія Виділу Української Національної Ради ї Державний Секретаріят мали право установляти владу уповновласненого Диктатора. На основі конституціі не можна їм такого права признати. Але наука державного права признає стан найвисшої державної конечности, в якім той, хто має владу, має моральне право вийти по-за межі закона, коли сього вимагає оборона держави.
Через те, що диктатуру установлено шляхом перенесення влади, влада Української Національної Ради і Державного Секретаріяту не вигасла, тільки стала завішена. Коли б настали нормальні відносини, Диктатор має обовязок зложити владу, яку вони йому передали, знов у їх руки. Оцінка, коли це має статися, залежить від Диктотора.
Для виконування державної влади Диктатор утворив уряд Головноуповажнених Диктатора. Головноуповажнені виконували функції міністрів, одначе без міністерської самостійности і відповідальности, тільки як урядовці Диктатора.
Головноуповажненим для всіх справ, що відносяться до внутрішньої управи держави, став дотеперішній президент Ради Державних
- ↑ Не маючи повного тексту сього акту, мушу обмежитися випискою, яку знайшов у часописі „Галицький Голос“, ч. 3 з 4. вересня 1919.
