території виконують державну владу і якою армією розпоряджають ті українські круги, від яких імени промовляє український письменник.
Відповідь — ясна[1].
Державний Секретаріят оставав далі в сусідських зносинах з угорським большевицьким правительством і заключив з ним договір про товарообмін.
Підчас перебування угорської делєґації в Станиславові для заключення сього договору голова делєґації знов говорив зі мною про те, якби се добре було, коли б за посередництвом його правительства було можна помирити Совітську Росію й Україну. Він підніс думку, чи не можна би було бодай довести до того, щоб залізниче полученнє між Москвою й Будапештом (через Київ і Галичину) зневтралізувати. Сей плян видався мені нездійснимим. А при тім він мав на увазі тільки користи для Угорщини. Було се вже перед самим моїм від'їздом до Парижа і я не міг далі слідити за сею справою. В кругах Державною Секретаріяту на се угорське предложеннє, яке зрештою було зроблене поки що тільки приватно, не звернули уваги.
Все висше сказане свідчить, що на швидке і для української державности корисне порозуміннє з большевиками не було в той час ніяких виглядів. Се й заставляло Державний Секретаріят шукати охорони перед Польщею в антанти.
Так стояли одні і другі — і ті, що ждали ратунку від антанти, і ті, що як на ратунок вказували на союз з большевиками, — безсильні супроти подій, які на них насувалися.
Ті, що надіялися на антанту, в хвилях особливо важкої безнадійности говорили: Нічого не остається, як получитися з большевиками! Чулася в сих міркуваннях людий, що виросли на дрібно-буржуазній ідеольоґії, фільософія розпуки: Коли бог не хоче помогти, то може чорт поможе!
А ті, що так голосно розсипали перли большевицької фразеольоґії, як вони були би зраділи на відомість, що антанта наказала Польщі спинити офензиву і визнала Україну!
Словом, з якої сторони не заяснів би був промінь надії, — всі були би кинулися туди.
- ↑ З сього приводу справедливо пише Винниченко: „Коли тепер пригадати, який надзвичайно важний був тоді момент не тільки для угорської чи української, але для всесвітньої революції, то це можна простити тим, хто упустив його через свої особисті чи національні інтереси. А момент був, дійсно, надзвичайно важний, критичний і дуже сприятливий для соціялістичної революції в цілій Европі. Німеччина була обхоплена вогнями спартаківських повстань. В Мюнхені пролєтаріят захопив владу. В Болгарії, Сербії, Чехії маси хвилювалися і що хвилини готові були вибухнути революцією. Коли б Угорщина змогла схопитися за руку Совітської Росії й підкріпитися, вона могла би подати другу руку Совітській Баварії й самому Берлінови. Тоді Німеччина, розуміється, мира з антантою не підписала би й Европа розбилася би на два табори: буржуазний і соціялістичний. А хто кого перемігби, то се не підлягає великому сумніву: пролєтаріят Франції й Анґлії не пішов би так сліпо за своїми імперіялістами проти робітниче-селянських соціялістичних держав, як то він робив проти монархічних. Та хто знає, чи не було би втягнуто й сі держави в ґрандіозний біг революції й у союз соціялістичних держав?“ (Відродженнє нації, III, стор. 323–324).
