6
и кождоі чужоі мови, тай розуміннье всякоі науки. О тім ніхто не похибуєся.
Як у Латинців бесіда латинська церковнёю стала, так у славянських народів грецького обряду, стала церковнёю зрущена бесіда болгарська, котру Россияне, Русини и Серби по свому виголошують. Скільки тих народів латинського обряду, в кождого молитовники писані своєю бесідою. И всі ті народи схоронили свій обряд латинський, хоч не давали „филологическихъ и богословскихъ толкованій словъ и положеній“, а кождий з них здобувся на молитовник таки у рідній мові. Подати народові молитовник в рідній ёго мові, се постулят розуму, виключаючий всякий сумнів. Но хто розумові не вірить, увірить може хоч авторітетам богословським, котрих слова подаю нижше[1]. И „толкованія“ добрі для народа, тільки ж сі належать до школи; а в церкві треба народові таких молитов, котрі прочитавши зараз міг би и зрозуміти. От тим то ще й пишуться для дітей
- ↑ Ibidem pag. 312. Ita quoque Theodor. Loquitur enim Apost. de orationibus et canticis spiritualibus, quae privati quique ex dono Spiritus s. componebant, et publice pronunciabant, vel canebant in Ecclesia tempore collationum spiritualium; idque in consolationem, instructionem vel exhortationem populi: unde vult illa vulgari lingua fieri (що скаже вп. референт на тоє?!) ut ab omnibus intelligantur: alioquin enim sine fructu ea fore assertit. Дальше говорить що ce не розтягаєся на церковні служення, а що розумієся тільки „de precibus, quas privati quique componebant ad aedificationem et excitationem populi, non de divinis et publicis officiis, quae jam approbatione, imo ordinatione et nomine totius Ecclesiae et populi obeunt Clerici ad colendum, et gravi ac uniformi quadam majestate laudandum Deum (У нас mutatis mutandis мають служення церковні також остатись в церковній мові). Si enim vernacula lingua dicerentur, 1° rudes male res tam divinas apprehenderent, male intelligerent, errores et haereses conciperent. 2° singulis provinciis, imo pene urbibus varianda esset lingua. Licet enim eadem communi lingua loquantur Germani omnes, tamen diversum linguae idioma habent singuli: Westfali, Helvetii . . . . . . atque ita si vernacule diceretur, divinum officium in tanta idiomatum varietate schisma oriretur, risus et contemptus sacrorum.
vestrum, id est, omnium gentium, quae vobiscum et inter vos versantur, linguis loquor; q. d. Non elevo nec vitupero donum linguarum, nam et ipse eo utor, sed non eo modo, quo vos in Ecclesia, ad ostentationem, sed ad aedificationem.
Vers. 19. θέλω i. e. malo (волю) pendet enim a voce ἢ, (quam як). Πέντε (paucissima) λόγους διά του νοός
(id est intelligentia, qua intelligor зрозуміло) λαλῆσαι, ἵνα καὶ ἄλλους κατηχήσω, ἢ μυρίους λόγους ἐν γλώσσῃ (in lingua peregrina quam audientes non intelligunt).
Νοῦς (Sensus) hic idem est, quod intelligentia passiva, qua scil., intelligor tam ego, quam sermo meus; unde explicans subdit ἵνα καὶ ἄλλους κατηχήσω (щоб навчити и инших). Opponit enim sensum hunc linguae peregrinae, quam nemo intelligit.
