Врешті всі обовязки, союзові присущі, хочби тут про них і не згадалося, виконати обопільно й заховати ми повинні вічно. Так нам поможи Господи Боже і невинна Мука Господа Христа.
А по виконаню присяги поіменовані Й.М.П. Посли — Й.М. Пан Лукаш Єльський Маршалок, Пап Адам Спитек Бжеський Стольник Повіту Пинського з Братією нашою на той час будучою, для більшого ґрунтовного забезпеченя Союзу при печатках своїх руками власними підписалися, обіцюючи, що те саме всі Й.М. Панове шляхта Пинська незволікаючи учинити мають.
Діялось в Чигрині д. 20 Червня 1657 року.1)[1]
Во імя Господнє. Амінь. На вічну річи памятку.
Ми Богдан Хмельницький Гетьман
Ґенеральний Військ Й. Царської Милости Запорожських. Ознаймуємо тим Листом, вірою Нашою і Всего Війська стверженім, кожному, кому би про се відати належало. Предвічна мудрість, сама вказуючи шляхи суспільного життя, заборонила роблячим добро відплачувати злом і приятелів серцем установила приймати приятельським, давши таке для цього порівнання, що не єсть річ слушна за рибу гадюку, за хліб каміння й инше за добрі вчинки віддавати зло. Коли отже найвищий світа підсоняшного Творець і Правитель так учив обходитись з людьми, установляючи найпевніщу взаїмної щирости й приязні підставу: добром віддавати за добро — то не личить нікому, Його ласкою сотвореному, з ближнім своїм поводитись инакше, наколи хоче він, з дороги спасенної не сходячи, кари Божої і людського уникнути суду. Тому й Ми, від давних не одступаючи звичаїв, коли Господь прихильні до злуки з нами серця й волю Повіту Пинського склонив, Послів од них, для ствердженя вічного союзу присланих, Й.М.П. Лукаша Єльського Маршалка і Й.М.П. Адама Спитка Бжеського Стольника, Диґнитарів Пинських, по приятельськи і вдячно прийняли та установили обовязки і умови, до того союзу належні, невонтпливе і сумлінням своїм твердо їх забезпечаючи:
- ↑ Польський оригінальний текст цієї „Присяги“ виданий мною в збірнику „Z Dziejów Ukrainy“ (ст. 514—16) з копії Архіва кн. Чарторийських у Кракові, cdx 2446 f. 75- 7. Цей кодекс з другої половини ХVII ст. обіймає копії ріжних актів, листів, справ маєткових і т. и. Степана кн. Четвертинського подкоморія брацлавського. Його сип Микола, каштелян минський, яко дідич панський, був безпосередно в подіях в Пинщині заінтересований. Дозволю собі звернути увагу дослідника єволюції нашої національної назви на вислів: „Ukrainie і Wszystkiego Woyska“. Для читача необзнайомленого з нашою термінольоґією національною й ґеоґрафічною в половині ХVІІ стол., вважаю потрібним пояснити слідуюче. Стара наша національна й територіяльна назва „Русь“, одідичена по князівській державности київський, в ті часи перебула вже значну еволюцію. Як відомо, по Люблинській Унії землі руські, що входили і за винятком Руси Червоної і західного Поділля) в склад Вел. Кн. Литовського, були поділені, при чім частина Підляшшя, Воєводство Берестейське й Пинщина остались в автономнім Вел. Кн. Литовськім, а решта була інкорпорована до Польщи і під назвою „земель руських Річпосполитої“ творить відтоді „малопольську“ провінцію польської Корони. Отже серед тих коронних „руських земель“ Річпосполитої, землі південні: воєводство Київське, Чернигівське і Брацлавське, починають усе частіще виступати під своєю спільною стародавньою провінціональною назвою: — Україна — а „землями руськими“ починають зватися тільки північно-західні наші землі, отже воєводство Руське (більш-менш теперішня Сх. Галичина), Поділля, Волинь, частина Полісся й Підляшшя. Що до назви національної, то старий термін „Русь“ в пол. ХVII стол. все більше починає ідентифікуватись з поняттям реліґійним і вживається для означеня православних мешканців Річпосполитої. Давніще Русю звалися всі мешканці земель старої князівської Київської Держави без ріжниці їх віри, тепер же ця стара державно-національна традиція дає ще себе знати тільки в урочистих політичних маніфестаціях, що обєднують иноді всю шляхту земель руських супроти представників инших земель Річпосполитої. В щоденнім же життю все більше тепер „Народом Руським“ в Річпосполитій зветься шляхта, духовенство й міщане, які визнають православну віру і то однаково як Українці так і Білоруси. Але цей релігійно-національний термін „Русь“ не ідентифікується з Великоросією, яка тоді зветься загально Москвою. Натомість назва „Україна“, в міру зросту там „на Україні“ сили козацької і в міру розвитку державних та сепаратистичних тенденцій козаччини, починає все частіще вживатись, як поняття національно-територіальне для означеня мешканців нової козацької держави. Ця нова наша національно-територіяльна назва має вже тоді тенденцію поширитись на всі коронні „руські землі“ і навіть на південну частину руських земель Вел. Кн. Литовського, тоб-то на всю нашу етнографічну й державно-історичну територію, в міру того, як ці землі починають прилучатися до козацької держави. Поруч назви „Русь“ вживається зрідка і її синонім „російський“ = „руський“, а від Переяславської Умови, зразу в переписці й літературних зносинах з Москвою, починав вживатись термін „Малороссія“, "малоросійський“ = „малоруський“, термін дуже давній, наданий ще Галицько-Волинській Державі грецьким духовенством, але термін чисто літературний, запозичений тепер козацькими політиками від православних сфер духовних. В моїх замітках по змозі стараюсь придержуватись термінольоґії XVII ст. і безумовно задержую її в усіх цитатах.