»Піду й я туди, куди брати пішли!« — »Куди ти, дурню, підеш?« каже мати, »там тебе й вовки ззідять!« — »Ні«, каже, »не ззідять: піду!«
Старі з його зпершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що́ з дурнем, мовляв, зробиш! — та й кажуть: »Ну йди, та щоб ти вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш і син.« Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.
Іде та йде, — коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до поясу!
— Здорові, діду! — Здоров, сину!
— Куди йдете, діду?
А той каже: — »Ходжу по світу: з біди людей виручаю. А ти куди?« — До царя на обід.
»Хиба ти«, пита дід, »умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?«
— Ні, каже, не вмію! »То й чого ж ти йдеш?«
— А Бог його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може там де моє щастя закотилося.
»Сідай же«, каже, »та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!«
— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите. »Нічого, виймай!«
От дурень виймає — аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких: сказано, як у панів.
