як-би й вони без того пропадали,
без чого я тут гину…“ Батько мій
спитав його: „А в вашій стороні
того багато є?“ Він знов подумав, —
такі якісь у нього стали очі,
як в оленя, що на морозі плаче.
„Ні, каже, в нас його теж не багато,
ми більше мучимось, коли-б здобути,
ніж тішимося з нього, але — все-ж
нам часом хоч здається, що вже маєм
хоч трошечки, або от-от здобудем,
або хоч забуваєм, що нема.
Але ж ми живемо хоч трохи… ну, не знаю,
як це по-вашому… не так, як тут живуть“.
На це і я сказав: та вже-ж, у вас
і їжі і всього більше“ — „Ні, не те, —
сказав чужий, — я не про те кажу.
Ну, от коли хто хоче вийти з юрти,
а тут його не пустять, ще й прив'яжуть,
то як по-вашому, де він сидить?“
— Та вже-ж у юрті — всі ми загукали.
— „А як не в юрті, а де-небудь так,
аби це там було, де він не хоче,
то це як зветься?“ — тут ми не вгадали:
один казав „у лісі“, другий „в полі“,
усе не до ладу, а я мовчав,
бо що так говорити, як не знаєш?
Чужий усе загадував: Ну, добре,
