Співай менї пісню, ту пісню, що спить в моїм серцї.
Торкни ту струну в своїй арфі, що досї іще не бренїла,
Всї струни озвати ся мусять хвалою менї,
Я дам тобі пишні дарунки, забудеш недолю свою.
Даремне хотїла я арфу свою почепити
На вітах плакучих смутно́ї верби
І дати велику присягу, що в сьвітї нїхто не почує
Невільничих співів моїх.
Ти глянула поглядом владним, безжалїсна музо,
І серце моє затремтїло і пісня моя залунала,
А ти, моя вла́дарко горда, втїшала ся піснею бранки,
І очі твої променїли вогнем переможним
І вабив мене той огонь і про все заставляв забувати.
Все я тобі заспівала, і те, чого зроду нїкому,
Навіть самій собі в голос казати не хтїла.
Все ти від мене взяла. Деж твої подарунки, царице?
Ось вони, пишні дари: сльози — коштовнії перли,
Людське признання — холодний кришталь,
Смуток мене одягає чорним важким оксамитом,
Тілько й скрашає жалобу — жалю кривавий рубін.
Гарна одежа для бранки, що йде в тріумфальному ходї.
Радуй ся, ясна царице, бранка вітає тебе!
21 VIII. 1896 р.
