І досї так, о браття! й досї тьма.
Гей, озовіть ся! Страшно в сїм хаосї.
Я чула голоси одважні, вільні,
Вони лунали, мов гукання в лїсї —
Тепер замовкли, і страшнїйше тиша
Менї здаєть ся, нїж була ранїш.
Брати мої, нащадки Прометея!
Вам не орел розшарпав груди горді, —
Бридкі гадюки в серце упялись.
Ви не приковані на тій кавказькій кручі,
Що з далека сїяє снїжним чолом,
Про вязня звістку людям даючи!
Нї, ви поховані в землянках, звідки навіть
Не чутно брязкоту кайданів, нї стогнання,
Нї непокірних слів…
Гей, царю тьми!
Наш лютий вороже! Не дармо ти боїш ся
Кайданів тих залїзної музики!
Боїш ся ти, що грізні, смутні гуки
Пройняти можуть і камінне серце.
А чим же ти заглушиш дикий голос
Хаосу темного, крик голоду й біди
І розпачливеє гукання „сьвітла, сьвітла“?
На нього завждї, як луна у горах,
Одважні, вільні голоси озвуть ся.
„Хай буде тьма“! сказав ти, — сього мало,
Щоб зглушить хаос і Прометея вбить.
Коли твоя така безмірна сила,
Останнїй вирок дай: „Хай буде смерть!“
25/XI. 1896 р.
