Fiat nox.
„Хай буде тьма!“ сказав наш бог земний.
І стала тьма, запанував хаос,
Немов перед створіннєм сьвіта. Нї, ще гірше
Був той хаос, бо у ньому були
Живі створіння, їх давила тьма.
Скрізь марища з хаосу виринали,
Лиха зараза, голод, злиднї, жах —
Несьвіцький жах усїм морозив душу:
І найодважнїйшим ставало жаско,
Голодні крики слухаючи й стогін,
Що виринали, наче зо дна моря,
З юрби великої і темної. Здавалась
Ота юрба частиною хаосу
І голосом його. Часами розлягалось
У темряві гукання: „Сьвітла! Сьвітла!“
І на відповідь чув ся голос дужий
Земного бога з високости трону:
„Хай буде тьма!“ І знов тремтїв хаос.
О, не один нащадок Прометея
Блискучу іскру з неба здобував
І безлїч рук до неї простягалось,
Мов до зорі, що вказує дорогу.
І розсипалась та велика іскра
На іскорки малесенькі, незначні,
І кожний іскорку ховав неначе скарб
У попелї холодному від давна;
Вона не гасла, тлїла в тій могилї,
Та не давала нї тепла, нї сьвітла.
А сьміливий нащадок Прометея
Знаходив смутну долю свого предка:
Вигнання, муки, нерозривні пута,
Дочасну смерть у дикій самотинї…
