І в серцї, наче поклик бойовий,
Здіймають ся у мене співи дикі.
„Слова, слова, слова! — на них мій гість мовляє, —
Я ангел помсти, вчинків, а не слів,
Не думай же, що твій одважний спів
Других, а не тебе до бою закликає.
„Даю тобі сей меч, дарма, що ти не сильна,
Мій меч не тяжкий для одважних рук.
Чи ти боїш ся смерти, кари, мук,
Ти, що була душею завждї вільна?“
Він подає свій меч, я хочу взяти зброю,
Але не слухає мене моя рука
І лютість огнева із серця геть зника:
„Іди, кажу йому, я не піду з тобою.
„Не жаль менї життя, а жаль тії людини,
Що у менї живе, що бачу я в других,
Коли-ж її убю, хай кара йде за гріх,
Не схочу пережить ганебної години.
„Твоя слуга Корде́, одважная норманка
В тиранах бачила тиранів цїлий вік,
Але й в тиранї їй з'явив ся чоловік,
Як над убитим крикнула коханка…“
Зника' північний гість, та погляд той і мова
Лишають в серцї слїд крівавий і страшний,
І в день менї в очах стоїть той гість дивний,
А душу рве й гнїтить нескінчена розмова…
