І споглядать, як ллєть ся братня кров?
Нї, сором се терпіти. Наша смерть
Научить інших, як їм треба жити.
Ходи, з тобою певне й другі підуть“.
І я пішла…
Черниця.
А мати? а родина?
Хвора.
У ту хвилину я про них забула,
Та може-б не згадала і тепер,
Як би вдалось моє велике дїло.
Я-б упила ся щастєм перемоги, —
Не спогадом, надїєю жила-б.
Але-ж тепера я даремне гину
І думаю про той даремний жаль,
Що може вбить мою кохану матїр.
Своїх сестер я бачу у жалобі,
Братів у смутку — і даремне все!…
Коли-б могла я ще хоч раз побачить
Моїх коханих!…
Черниця.
Сестро, не журись!
Як би ти тілько вірила у те,
В що вірим ми, потїшилась би певне.
Ми віримо, що в іншім, кращім сьвітї
Побачимо усїх, кого любили.
Хвора.
Шкода́! Ви вірите, що єсть і рай і пекло,
Що люде й „там“ не можуть рівні бути.
