І вороги ввійшли з тріумфом в неї.
Я бачила тодї, що хто хиливсь найнижче,
Того найбільш топтали люде й конї.
Мій батько й мати ворогам корились,
А добрости не бачили нїколи.
У мене розум наче потьмарив ся,
Не знала я, де правда і де кривда,
Я знала тілько, що менї так жаль,
Так жаль на ворогів і жаль на подоланних.
Сумний був час; товариші мої
Пішли у військо, кликали й мене.
Та я в собі тодї не чула сили.
Ті, що зостались, я їх одцуралась,
Або вони мене, пропала наша згода.
Брати і сестри смутнії ходили,
Той самий жаль гнїтив їх, що й мене.
Та що казати? В подоланнім містї
Не має щастя і не може бути!
Хотїла я спершу́, як ти, піти в черницї,
У сестри милосердні, та для сього
Потрібна віра, — я її не мала…
Отак житя минало день за днем.
Я бачила, як гинуло найкраще,
Як родичі мої гнили по тюрмах
І як високе низько упадало.
Тодї в менї спалахнула ненависть
До тих, що нищили мою любов.
Ненависть розгоралась більше й більше,
Та я не знала, де її подїти.
Так може б я себе вогнем спалила власним
Та іншеє судило ся менї.
Прийшов один товариш і промовив:
„Ходи; ми знову на війну зібрались!
Не ми убєм, то нас вони убють;
Ми мусим боронитись, поможи нам!
Невже ти будеш осторонь сидїти
