— Прощатись прийшов я, кохана, з тобою,
От зараз піду з товариством до бою,
Не-сила терпіти лихої напасти,
Волю я в широкому полї пропасти,
Нїж тута, немов у тюрмі погибати!
Тебе тілько, зіронько, жаль покидати…“
Вона подає йому стрільбу грімку,
Чіпляє сама ясну шаблю важку,
Цїлує і пестить, і щастя бажає,
І мов на музики на бій виряжає:
„Хай наша зоря тебе, милий, веде!“
І милий на смерть без вагання іде.
А онде нещасний коханець край брами,
У роспачі голову стиснув руками:
„Найгірша для мене ся люта година!
Не любить мене чарівниця-дївчина.
Подвійний мій роспач, подвійний мій жаль,
Моя нерозважна печаль!…“
Он пісня з високого муру лунає.
По мурах одважний співець похожає.
Поет не боїть ся від ворога смерти,
Бо вільная пісня не може умерти.
То-ж він з ворогами і з лихом жартує
І вірші мов легкії стрілки гартує,
І кидає пісню в широкий простор;
Скрізь чутно її, на майданї і в полї,
Юрба перейма' тую пісню, мов хор.
Все бачить співець у широкім роздолї —
І небо, і море, красу сьвітову,
І людям співає він пісню нову.
Усе одбиваєть ся в піснї, як в морі,
Рожевая зо́ря й червоная кров,
І темна ненависть, і ясна любов,
І пломінь пожару, і місяць та зорі.
