У містї панує велика тревога.
Туманом окутала вража облога
І голод грозить ся страшною рукою,
Від шпигів ворожих немає спокою.
Збіраєть ся в містї за радою рада,
Та згоди немає, панує розрада,
Змагання, непевність і крик: зрада! зрада!
Мов тяжка хвороба, так час там пливе,
Та місто не вмерло, воно ще живе.
Он в церкву ідуть молодята до шлюбу,
Он мати колише дитиноньку любу.
„Ходїмо, — говорить дружина дружинї, —
З'єднаємо руки і долю свою,
Як згинуть прийдеть ся, — в останнїй годинї
Побачу край себе дружину мою.
„Спи, — мати співає, — моє немовлятко,
Урожене в люту годину дитятко!
Не будеш ти лиха і голоду знати,
Поки ще на сьвітї живе твоя мати“.
Іде на стрівання хороший вояк,
Віта його мила щаслива.
„Чого зажурив ся, мій любий козак?“
Питає дївчина вродлива.
