„Мужики цїкаві стали,
Чи ті костї білі всюди,
Чи блакітна кров поллєть ся,
Як пробити пану груди?
„Що се, що? — кричить Бертольдо, —
Гей ловіть співця, вяжіте!
У тюрму його, в кайдани!
Та скоріш, скоріш біжіте!“
Коли се зза мурів замку
Обізвав ся голос долї:
Гей біжіте, панські слуги,
Та спіймайте вітра в полї!
„Не турбуй ся ти даремне,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сегодня десять,
Завтра двайцять знов настане!
„Нас таки чимале військо,
Маєм свого отамана,
Він у нас одважний лицарь,
Врештї, він знайомий пана“…
Мов крізь землю провалив ся
Той співець, утїк од лиха.
А Бертольд сидїв і думав,
Далї так промовив стиха:
— „Маєм свого отамана!“ —
„Ось де корінь цїлій справі!
Ну, та я тепера хутко
Положу кінець забаві!“
Тут він двох що-найвірнїйших
Слуг до себе прикликає
І до нашого поета
У хатину посилає:
