Пан гуляв у себе в замку,
У ярмі стогнали люде,
І здавалось, що до віку
Все така неволя буде.
Розливав ся людський стогін
Всюди хвилею сумною,
І в серденьку у поета
Озивав ся він луною…
Ось одного разу чує
Граф лихі, трівожні вістї,
Донесла йому сторожа,
Що не все спокійно в містї;
Що співцї по містї ходять
І піснями люд морочать,
Все про рівність і про волю
У піснях своїх торочать.
Вже й по тюрмах їх сажають,
Та нїщо не помагає,
Їх піснї ідуть по людях,
Всяк піснї ті переймає.
„Ну, — гукнув Бертольд, — то байка!
Я візьму співцїв тих в руки!
Раптом чує десь близенько
Залунали піснї гуки;
„В мужика землянка вохка,
В пана хата на помостї;
Щож, не дарма люде кажуть,
Що в панів білїші костї!
„У мужички руки чорні,
В панї рученька тендїтна;
Щож, недармо люде кажуть,
Що в панів і кров блакітна!
