„Як що злодїй, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!“
— „Нї, се я“, озвав ся голос:
„Маю справу, пильну дуже“…
„Хтож се „я“? — поет питає.
— „Я, Бертольдо, лицарь з гаю“.
Тут поет пізнав той голос:
„А, мисливий! знаю, знаю!“
„Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хатї,
Не палю вогню даремно;
„Та для гостя запалю вже“.
І добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
„Добрий вечір!“ — „Добрий вечір“. —
Став тут лицарь і — нї слова.
Щось нїяк не починалась
Тая пильная розмова.
„Деж твоя, мій гостю, справа?“
Далї вже поет озвав ся.
Лицарь стиха одмовляє:
„Я, мій друже, закохав ся“…
Тут поет йому говорить:
„Щож на се тобі поражу?
А про те, доказуй далї,
Може чим тебе розважу“.
„Закохав ся я і гину,
Каже лицарь, — в день і в но́чі
Бачу я перед собою
Ясні оченьки дївочі“.
