Довго й лицар слухав пісню,
Далї мовив на відходї:
„Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, тай годї!“
II.
Лїтним вечером пізненько
Сам поет сидїв в хатинї,
Так од ранку цїлу днину
Він просидїв в самотинї.
Тож сидїв поет в віконцї,
Слухав співів, що лунали
Скрізь по полю і до нього
У хатину долїтали.
Співи стихли, потім хутко
Налетїла лїтня нічка;
Дерева шуміли з вітром,
Гомонїла бистра річка.
І поет в своїй хатинї
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши
Він таємну думав думу.
Тілько чує, — хтось під'їхав
На конї до його хати
І спинив ся, потім зброя
Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! під віконце
Хтось помалу підступає.
Тут поет не втерпів: „Хто там?“
Невідомого питає.
