Тілько стрічали ся нам земляки наші, білі берези,
Явори й темні дуби, до негоди та борвію звиклі,
Але й вони вже зостались далеко за нами,
Тілько терни, будяки та полинь товари́шили нам у дорозї,
Потім не стало і їх.
Крейда, пісок, червонясте та сїре каміння
Скрізь понад шляхом нависло неплідне та голе,
Наче льоди на північному морі.
Сухо, нїгде нї билини, усе задавило каміння,
Наче довічня турма.
Сонце палке сипле стріли на білую крейду,
Вітер здійма порохи,
Душно… води нї краплини… се наче дорога в Нїрванну,
Країну всесильної смерти…
Аж ось на шпилї,
На гострому, сїрому камінї бли́снуло щось, наче пломінь.
Квітка велика, хороша, сьвіжі пелюстки розкрила
І краплї роси самоцьвітом блищали на днї.
Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,
Що задавив і могутні дуби,
І терни непокірні.
Квітку ту вченії люде зовуть Saxifraga,
Нам, поетам, годить ся назвати її „ломи-камінь“
І шанувать її більше від пишного лавру.
1897 р. Ялта.
