Тяжко Самсон проклинає Далілу,
Що́ без вагання згубила його.
Жалує тяжко на себе, що силу,
Славу віддав і себе самого́
Та за кохання ехидне, нікчемне....
Серце так рветься! Та нащо той жаль,
Нащо ті сльози, картання даремне?
Помста лиш може вгасити печаль.
Помста.... Де-ж сила його молодеча?....
Він-же і зброї в руці не вдержить,
Не підійме навіть гострого ме́ча,
Сили немає! Невже-ж буде жить
Тая підступниця? Ні, хай сконає!
Єсть-же на небі ще правда сьвята.
За що-ж із ним його люд погибає?
Боже, що винна країна ота?....
Гине безславно Самсон в самотинї,
Серцем-же рветься свій люд визволять.
Люд у полонї тепер, на чужинї,
Легко було ворогам подолать.
Край Іюдейський, — його боронити
Нїкому стало, — в неволї сумній
Той оборонець, він лихом прибитий,
Він не поможе країнї рідній!
Він у темницї, в кайдани закутий,
Тяжко картаючись серцем, сидить.
Жаль нерозва́жений, жаль незабутий
Серце знебуле і рве і гнїтить!
III.
Пишає Божая країна
І ясні хвилї Іордана, —
Хоч і в неволї Палестина
І лютим ворогом забрана....
Вже переможцї стали станом
В долинї красній та роскішній, —
