Твоя, Самсоне, лиш єдина воля —
Для мене завжди наймилійша буде!
Для тебе відцуралась я родини!
Хочь-би збулася я і батька й брата, —
Кохання нашого щасливії години
Були-б для мене милая заплата!
— Даліло, мила, за твоє кохання
Чим можу я тебе нагородити?
Скажи, повідай, моя зоре, те бажання
Хоч-би загинуть — мушу я вволити!
— Не хочу, милий, я твоєї згуби!
І за любов любови лиш бажаю:
Щоб не таїв від мене ти нічого, любий,
І щоб усе сказав, що я тепер спитаю.
— Даліло! більш як я — любить ніхто не може!
Яка-ж у мене є від тебе таємниця?!
Питай! клянусь тобі у тім на ймення Боже,
Скажу тобі я все, — ти дум моїх цариця!
— Ото-ж тебе тепер я запитаю,
Коли ти дав мені ту обіця́нку милу:
Чи завжди, як тепер, ти був найдужчий в краю?
І звідки маєш ти таку велику силу?
Я ще дівчиною була в своїй оселі,
Як слава йшла про тебе поміж нами,
Тоді ти ще отам у лісі, коло скелі,
Пас батьківські стада́ із пастухами.
Мовляли, йшов яко́сь ти гаєм темним з дому,
Без зброї у руках, без сагайда́ка, —
Аж ось в гаю́ від реву, мов від грому,
Зьвірина й птиця затремтїла всяка;
Рика́ючи й трясучи головою
Спинився лев біля тебе́ близенько, —
Ти-ж необорною схопив його рукою,
Й на двоє розірвав, мов козеня маленьке!
А потім, — памятаєш ту годину?
Наш люд напав на вашу Палестину
