Все мина!… Від сла́ви давньої давни́ни
Лиш зостались ве́жі та німії стіни!
Де ходили люті турки-яничари,
Там пасуться мирні овечок отари....
Де полягла козацькая голова думлива,
Виріс там будяк колючий та глуха кропива.
Виросла там квітка у темниці, в ямі,
Ми її зірвали, — нехай буде з нами!
Квітка тая, може, виросла з якого
Козацького серця, щи́рого, палко́го?....
Чі гадав той козаченько йдучи на чужи́ну,
Що вернеться з його серця квітка на Вкраі́ну?…
Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,
У цілому замку немає ні духа,
Коло брами тілько мінарет тоненький,
Там курінь приладив вівчарь молоденький.
Та в курені-мінареті вівчаря немає, —
Он він звежі високої на діл поглядає.
З високої вежі вівчарику видко,
Як котяться хвилі лиманові швидко,
А далі зникають у синьому морі…
Вівчарика погляд блукає в просторі.
Має він простор широ́кий для думок та гадок!
Що то він тепер гадає, лицарський нащадок?....
