Коли втомлю́ся я життям щоденним,
Щоденним лихом, що навколо бачу,
Тоді я думку шлю в світа́ далекі,
Блукає погляд мій в країні мрії.
Що́ бачу я в далекому просторі?
Прийдешність бачу я, віки пото́мні.
Мені ввижається, як в тихім ріднім колі
Старий дідусь навча своїх онуків,
Про давнину́ справдешні байки править,
Про те, що діялось на нашім світі.
Родинне коло діда оточило,
Сини та до́чки, молоді онуки;
Одні уважно, пильно вислуха́ють,
У других тиха мрія в очіх сьяє.
Онук що-наймолодший сів близенько
Край діда і слідкує його рухи
Палким, уважним поглядом блискучим.
Дідусь мовляє тихо, урочисто:
„Щасливі дітки, ви, що народились
В лагідний час, в безпечную годину!
Ви слухаєте, мов страшную казку,
Сю розповідь про давні дикі ча́си.
Так, дітки! світ наш красний, вільний
Темницею здавався давнім людім;
