перекладчик, автор словаря української мови і т. д.; Степан Ковалїв (1848 р.) новеліст; Андрій Чайковський (1857 р.) що писав повісти з життя ходачкової шляхти; Осип Маковей (1867) — сатиричні вірші, оповідання з маломіщанського життя; Василь Стефаник (1871) і Лесь Мартович (1871) — чудові картини з життя покутського селянина; Іван Семанюк (1874) — такіж картини з Гуцульщини — а далї Денис Лукіянович, Аґатанґел Кримський (1871), Володимир Леонтович (1866), Модест Левицький (1866), Дмитро Маркович (1848), Василь Щурат, Ярослав Окуневський, Наталїя Кобринська, Павло Грабовський, Микола Чернявський і Любов Яновська і иньші.
Зовсїм окремо стоять собі Леся Українка (1872—1913), зрівноважена поетка, артист із божої ласки, авторка кількох справдї клясичних драм, Михайло Коцюбинський (1864—1913), незрівнаний новелїст-мистець, і сатирик Володимир Самійленко (1864).
В найновійшім часї українська лїтература хитаєть ся між реалїзмом, якого репрезентантом являєть ся вельми талановитий Володимир Винниченко (1880) — оповідач і драматурґ (у драмах переводить цїкаві проблєми) та модернїзмом. Перша символїстка — се буковинська письменниця Ольга Кобилянська (1853) новелїстка і повістярка. До сього гурту письменників належать: Михайло Яцків, Гнат Хоткевич із новелїстів, О. Олесь, Петро Стах, Микола Вороний, Микола Филянський, Грицько Чупринка, потрохи Василь Пачовський і Петро Карманський — із поетів. Посереднє місце між одними й другими займає Богдан Лепкий (1872) — лїрик і новелїст.
