етноґраф, історик, перекладач, дуже великий знавець української мови. В „Основі“ виступають з своїми творами талантовиті письменники: Марія Марковичка (1834—1907), авторка чудових оповідань з кріпацького життя; Леонїд Глїбов (1827—1893) — байки, лїричні поезії; Степан Руданський (1830—1873) лїрик; Анатоль Свидницький (1834—1871), повістяр; Олекса Стороженко (1805—1874), гумористичні оповідання; Данило Мордовець (1830—1905), оповідання; Олександер Кониський (1836—1900) — лїрик, повістяр, критик, перед усїм гарні його оповідання (яких 50), автор біоґрафії Шевченка, й инші.
Деякі з них творять свою школу — на пр. Марковичка. (До її школи належать: Ганна Барвінок (Олександра Кулїшева}}) (1828—1911), Кузьменко, Номис і т. д.)
Тим часом росийське правительство починає звертати бачнїйшу увагу на український рух і зачинає добачувати в осібній український лїтературі стремлїннє відірвати ся від Росії. Через те й видає воно 1876-ого р. указ, яким заборонює у межах Росії українську лїтературу. Деякі полекші полишено українському театрови, який зорґанїзували брати Тобілевичі, Старицький і Кропивницький. Українську драму замкнено у вузькій рамцї сїльського побуту і через те у нїй довгий час панував етноґрафізм.
Закон 1876 р. зєдинив українських учених коло журнала „Кіевская Старина“; в нїй містили ся працї про Україну по росийськи. А лїтературний рух переносить ся цїлком до Львова, де з підмогою Українцїв з Росії повстають товариства (н. пр. ім. Шевченка 1873) і виходять лїтературні часописи українською мовою: Правда (1866), Зоря (1885), а далї й „Житє і Слово“ (1890). Такий стан передержав ся до 1905-ого р., коли завдяки визвольному рухови впав закон 1876-ого р.; на росийський Українї появляєть ся своя преса, творять ся просвітні товариства, виходять на верх нові таланти. Тепер можна говорити про два лїтературні огнища: Львів у Галичинї і Київ на росийський Українї.
