ніє“, „Холодний яр“), вглиблюєть ся у причини упадку волї на Українї („Великий льох“), а в полїтичних поемах („Сон“, „Кавказ“) із з'їдливою іронїєю відзиваєть ся про росийське правительство. У цїлім рядї поем заняв ся Шевченко матерями-страдницями („Катерина“, „Відьма“, „Марія“, „Неофіти“), що нераз не знають і жертв для своїх дїтей, цїлий вік для них карають ся („Наймичка“). Засланий царем Миколою I-им за полїтичні поеми та за участь в Кирило-Методіївськім товаристві, що поклало собі за мету злучити всїх Славян на федератних основах, — у кірґізькі степи простим салдатом із заказом писати і малювати, Шевченко творить у неволї цїлу низку „думок“. У них кровю серця малює своє становище, тужить за рідним краєм, до якого горить безмежною любовю. Із Шевченком, чи не найбільшим поетом Славянщини, українське не лиш лїтературне, а й національне відродженнє пішло швидкою ходою наперед.
У Галичинї прокинуло ся нове життє в сорокових роках XIX-ого в. Тут відродженнє вийшло від попівства, бо так склали ся тут полїтичні обставини, що одиноким українським інтелїґентом був піп. У 1837-ім р. вийшла заходом Маркіяна Шашкевича (1811—1843) і товаришів, перша народня книжка „Русалка Днїстрова“. Шашкевич одначе скоро помер; дїяльність його, і так невеличка, не найшла наслїдувачів, так що аж із приходом творів Шевченка до Галичини національне життє забило сильнїйше і лїтература стала гарно розвивати ся. За Галичиною пішла і маленька Буковина, що від XIII-ого в. була відірвана від решти українських земель. Тут появляєть ся відразу великий свіжий і своєрідний талант Юрий Федькович (1844—1888), що своїми лїричними військовими віршами, а перед усїм повістками з незнаного досї гуцульського світа звернув на себе увагу української громади по обох боках кордону.
У шістдесятих роках XIX-ого в. українське лїтературне життє купчить ся в Петербурзї коло журнала „Основа“, (1861—1862), що виходить при найблизшій участи Пантелеймона Кулїша (1819—1897) — він-же поет, повістяр,
