Мова у творах письменників першої доби — старославянська мова церковних книг, що прийшли на Україну з Болгарії, хоч видно у неї богато народнього, українського елєменту. Але видно книжна мова була тодї більш подібна до народньої, коли лїтописець міг зідентифікувати обі мови: старо-болгарську зі старо-українською.
Се штучне письменство. Народ за той час творив собі свою лїтературу, складав свої піснї, колядки, веснянки, весїльні піснї, купальні то що. Перестає їх народ творити десь також у XV-ім віцї.
Із XVI-им в. всї українські землї опинили ся під Польщею — для них відкривають ся нові шляхи, нові впливи. Навала Турків в Европі перериває зносини України з Византією, південно-славянські держави, що засипували Україну своїми творами, щезають із карти Европи. Україна всисає у себе ті культурні соки, які годують Захід, а передовсїм Польщу. Гуманїзм видає Франца Скорину, видавця Руської біблїї (1517), реформаційна течія створює ряд перекладів святого письма на мову зближену до народньої (Пересопницьке євангеліє 1556—1561). За прикладом Єзуїтів, яких Польща спровадила боронити католицизм перед заливом реформації, закладають ся свої школи (т. зв. братські, Острожська академія, Київська колєґія, а коло них друкарнї). Із потреб школи виходить цїла низка шкільних підручників: історії (Ґізель, Сафонович), граматики (Арсенїй, Зизанїй Тустановський, Смотрицький), богословія (Ставровецький). У школї починаєть ся віршотворство на польський лад (Сакович, Ставровецький, Максимович, а далї мандрівні, безіменні дячки). Школа плекає і розвиває драму, яка перейшла на Україну з Заходу через Польщу у формі містерії. Враз із поважною драмою, що після приписів теоретиків (Довгалевський) мала мати церковно-славянську одежу на собі, розвивають ся інтермедії та інтерлюдії — комічні вставки,
