НА КАНАПІ І ЗА БІЛИМ ОБРУСОМ
З тої пори не було такої днини, щоб ми не бачилися з собою. То в „Читальні Просвіти”, то в Кіяка, то в нас, у хаті.
Звичайно приходив Стефаник зі своїм приятелем Шміґером, увечір, часом навіть досить пізно, по восьмій годині й сиділи нераз поза північ, особливо в суботу, коли я на другий день не мав школи й не потребував рано зриватися.
Шміґер, таксамо, як Стефаник медик, з переконання соціял-демократ (Стефаник схилявся більше до радикальної партії), знав дуже добре історію соціяльних рухів і був начитаний у творах усяких Ляссалів, Енґельсів і Марксів. („Ходяча енциклопедія”).
Але тим знанням не пописувався, не наскучував нам і не хотів нас переконувати, ані поширювати своїх поглядів, хоч зачіплений боронив їх дуже горячо і влучно. Мовчазний і стриманий нечасто встрявав у розмову, але як відізвався, то все доречі, — все щось цікавого й мудрого сказав і то не лише з обсягу соціольоґії, але і про літературу, мистецтво, загалом про культуру.