Я глянув. Стояло двох молодих людей. Один білявий, з волоссям хвилястим, з борідкою і з краваткою, вивязаною фантазійно, другий — чорний, з роду і від сонця, як циган. Оба стрункі, більше ніж середнього росту. Балакають. Чорний хмуроокий. Та нараз хіхікнув. Очі блиснули, забіліли зуби, цілий перемінився.
— Це Труш і Стефаник, — каже Славко.
Труша я знав, як надійного маляря, але хто таке Стефаник? — питаю.
— Селянський син із Русова. Ходив колись до ґімназії в Коломиї, а тепер є студентом медицини в Кракові і пише новелі з хлопського життя.
— Новелі? А гарні?
— Або я знаю, чи гарні, але такі, яких ще ніхто не писав. Інші.
— Якто інші?
— Як вам сказати: і підхід до тем інший і форма не така, як у давніших наших новелістів. Та ще й діялєкт, бо Стефаник пише так, як у Русові говорять.
— Читали ви тії новелі?
— Читав і вам раджу прочитати. Дуже цікаві.
— Маєте їх?
— Ні. Але, зайдемо по обіді до Трильовського, він має „Працю”, там вони й друковані. Прочитаєте собі.
І під вечір пішли ми до „батька Кирила”.
Мешкав у бічній вулиці праворуч, як іти від пошти на залізничий дворець. Дімок із ошкленим ґанком. Звітався голосно й сердечно, як звичайно.
