вивіска, там претенсійні пози на фотоґрафіях, — особливо пошлюбних. Жартує. Має дотеп, несилуваний, молодечий, такий, що найлекше побуджує до сміху.
— Зайдемо до Оренштайна. Добре?
— Най буде.
— Це нащ майбутній Альтенберґ, Ґебетнер-Вольф, чи який інший Вавельберґ. Добре Маковей каже…
— Що таке?
— А каже, що наше видавниче діло не рушиться з місця, поки не приплентається до нас якийсь видавець-жид… Хто знає, чи ним Оренштайн не стане.
Славко дуже любить театр і літературу. Журиться, коли то ми дістанемо такий театр, як чеське „Дівадльо” в Празі і коли будемо видавати так багато книжок, як чехи.
— А то, подумати: я, ґімназійний учень і маю час прочитати всі книжки, що появляються в нас. Часописи здебільша також. От, колиб так не було цього проклятого кордону!… — і зідхає.
Входимо в ринок. Посередині камяниці, а ратуш у кутку, з боку. Одна частина ринку ще пів біди, але друга, та за камяницями, — затикай ніс і втікай! Втікати, але як? Болото по коліна.
Ринком залізниця їде. „Kołomyja, rynek, proszę wyłazić“! — а вуличники перекрикують „Kołomyja, rynek, proszę wyłazić“!
Перед поїздом біжить якийсь залізничник з червоною хоруговкою і дзвонить. Машина сер-
