забути, що не так то й далеко відтіль ллється людська кров.
„Людська кровця не водиця, проливати не годиться”.
Кажи ти це їм! Стрібуй! Але я не раджу. Ні…
Ранній ранок. Випив я оцей німецький чай, проковтнув хліб, лизнув несамовитої мармеляди — іду, щоб не спізнитися, бо це військовий табор, а в війську час, то мус.
Ах, цей мус! І камінь мусить лежати на дорозі й терпіти, що його топчуть і їздять по нім. А якби так позбувся тієї сили ціпкости, що його частинки вкупі держить, о, побачив би ти, що було би тоді! А так — він мусить лежати…
Минаю ставок із золотими рибками, (Goldfischteich), підофіцирську школу, не гіршу від Тересіянум у Відні, вчительську семинарію, і цвинтар, як прегарний, сумовитий парк.
Поспішаю, щоб наздігнати товариша Василя, автора „Розсипаних перел”.
Він, задуманий над „Сфінксом Европи”, йде й не чує, як гукаю за ним, біжить, мовби на крилах летів.
Допав я його, стискаю його дивно дрібну, худощаву долоню.
— Що чувати, Василю?
— Що?… Франко помер.
Мене, якби хто підстрілив. Стою, мов до землі приріс. І він став, дивимося на себе. Сумно, перестрашено, безладно. Здавна привикли ми до то-
