— Знайшли під лавкою сокиру, ось воно як, — відповідає Грушевський.
Франко не стукаючи входить.
Вітаємося з ним, а Грушевський: — Добре, докторе, що ви зайшли.
— А чому б то добре?
— А тому, бо не знаю, де воно сказане, чи там написане, — (і цитує якесь речення у нашій старій мові). — Може ви мені пригадаєте.
Франко надумується хвилину, морщить чоло.
— Питаєте де? А… — і каже де це речення написане.
— Ваша правда, — притакує Грушевський і звязує це речення з контекстом…
„Но, — гадаю собі, — такі два гриби в борщ!“
— Йдете до міста, чи ще маєте поладнати яке діло? — звертається до мене Франко.
— Ні, я вже готовий, іду!
Прощаємося з Грушевським і виходимо.
Вчасна весна. Холоднаво й мокро. Паде сніжок і тане під ногами. Львів, хоч який гарний, а тоді поганіє. Подібний до настороженого вірла. Франко в довгім, попелястім пальті, ніби в бунді, руки в рукави. Відкашлює.
Ідемо, чомусь-то не Руською вулицею до Ринку, а скручуємо попри Ставропіґію, минаємо Домініканський костел, одним словом — колуємо, буцім не знаємо дороги.
