— Треба нам їхати, — кажемо до себе — бо там мабуть уже й Франко вернувся з Відня.
Насилу вирвалися з рамен гостинної хати.
Франко дійсно вернувся. Втомлений і невдоволений, якийсь несвій. Приїхав відпочивати. Та який це був відпочинок! Перший вставав і босоніж, по росі, поспішав у ліс, збирати рижі та всякі губи, бо розумівся на них, як професор ботаніки. Гриби це була його „страсть“, як у Циганах казали.
А друга страсть це був тамошній, дійсно подільський став, тільки посередині чистий, мов велитенське дзеркало, а кругом зарослий трощею та всяким водним зіллям. Зате були там також раки й риби, а наш поет любив їх ловити.
Третє, що він дуже любив, то були старі подільські ґазди-фільософи, та баби-відущі. Умів балакати з ними і вони любили „нетутешнього пана“. Одним словом: риби, раки, апокрифи.
І з тіткою Дарією Глібовицькою теж любив собі побалакати. Вона вміла багато народніх пісень, казок і вірувань селянських. Село відкрило перед нею свої затаєні скарби і вона їх показувала Франкові. У вечірню годину грала тітка на фортепіяні. Мала дуже добру память музичну й кожну пісню, яку лиш раз почула, переносила на клявіші. Підбирала найвідповіднішу тонацію й передавала експресію твору. Як нікого більше в кімнаті не було, то Франко співав. У хорі гадаю дали би його до других тенорів, а як співав сольо, то виглядало, що має легкий баритон. Але
