і Львовом. Там були мої близькі та найближчі, туди літав я залюбки гадками.
Як став виходити у Львові „Літературно-Науковий Вістник” я посилав йому свої поезії та оповідання, а що Франко був головним редактором того місячника, так треба було з ним листуватися, до кожної посилки треба було декілька слів долучити. Але Франко мало коли відписував, бо праці мої приймав і друкував без змін. В однім тільки віршику щось мені змінили (мабуть слово „мева” на „чайка”), але чи була це поправка Франка, чи когось другого, вже собі добре не пригадую. Я ніколи не був педантом і до редакторського ретушу не прикладав великої ваги, а всеж, чуючи від людей нарікання, що „Вістник” зміняє рукописи до непізнання, порівняв своє оповідання „Для брата” з чорновиком і переконався, що крім деяких правописних змін, ніяких інших у редакції „Вістника” не зроблено.
Довше та жвавіше листування між мною і Франком вивязалося тоді, як він працював над піснею про козака Плахту. Тоді-то і просив мене, щоб я зайшов до архіву Чарторийських у Кракові і дещо перевірив, а дещо переписав наново. Знаю, що я ходив туди, розшукував, переписував і посилав Франкові, за що він мені подякував окремим листом, але що це було, нині вже не памятаю. Знаю тільки, що листи писав Франко дуже характеристичним почерком, але й дуже невиразним так, що нераз треба було добре насліпатися, щоб дійти, чого він хоче. Я ґрафольоґією не цікавився, але був
