до неї, ніби підстава, з якої вона знімалася вгору, тягнувся довгий одноповерховий, камяний манастир. Фільварок був далеко, на боці, під горою. Ніщо не псувало поважного, святочного настрою.
Сонце не пекло, лише лагідно всміхаючись, ховалося за верхівя дерев. З поля долітав запах спілого зерна, вітер заносив веселу, може й за веселу пісню женців і, граючися, кидав її на шибки келій і на голову ігумена. Ігумен відганявся від них, як від настирливих комах. Виглядав безрадно й безпомічно, сам один серед тих чарів спокусливої природи. Якіж тут ночі довгі в тих склеплених келіях! Робилося жаль самітного черця.
Може й Франко жалував ігумена, бо споважнів ще більше, як звичайно, і мовчав. Не пригадую собі ніодної його замітки про церкву, ні про іконостас, хоч він про все вмів щось цікавого і мудрого сказати; був не як катедра українознавства, а як цілий український університет. А може спішився оглянути манастирську бібліотеку, бо книжки його таки найбільше цікавили, а тут уже сонце клонилося до заходу.
Глухо лунали відгуки нашої ходи по камяних плитах вузьких і низьких манастирських хідників. Пусткою віяло на нас. Миші втікали до нор, павуки ховалися в кутки віконних рям.
Ігумен відчинив двері до одної з келій на першому поверсі. Тут була ніби його вітальня. Якась старосвітська канапа, два-три прості, висиджені фотелі, на столі літопис манастиря.
— Деж бібліотека? — спитався Франко.
