та Липа, дотого просторе подвіря, муровані стайні, — міг Франко погадати собі, що до багачів заїхав.
Що він дійсно гадав, не знаю, але дуже добре пригадую собі одну тему розмови за обідом, а саме про Корнила Устіяновича і про його „Мойсея”, писаного та мальованого.
Батько хвалив Устіяновича. Перша батькова посада була в стрийських горах, в Ялинковатім. Тоді він познайомився з Миколою Устіяновичем і з його сином Корнилом. Миколу, відомого діяча й автора двох, у свою пору доволі відомих повістей, батько мій дуже шанував і мило згадував. Як бережанці робили його поминки, то батько виголосив проповідь, а мені казав вирисувати портрет Миколи Устіяновича, який стояв на поминальній могилі в церкві. Корнила знав батько молодим, дуже гарним, живим, великонадійним хлопцем, з широким розмахом козацько-романтичної фантазії. Годі дивуватися, що любив його, радо читав його історичні драми і бачив у них може дещо більше, ніж дійсно було. Оба вони (батько і Корнило У.) належали до народовців 70-тих років, до останніх могіканів нашого романтизму.
Інша річ — Франко, який тоді захоплювався Золею і реалізмом та визначався радикальними поглядами в політиці. Для нього Корнило Устіянович був людиною з другого табору, фразер, декляматор, козак з лицарською ґрандецою.
Франко став гостро критикувати поезії та образи Корнила. Батько боронив. Казав, що це
