Читали ми їх з найвищим захопленням і нетерпеливо дожидали нового числа „Зорі” і нових віршів того самого, невідомого нам автора.
Бреніла в тих піснях нотка народньої поезії поруч таких, раз ніжних і витончених, то знов глибоких і чорним смутком осотаних тонів наболілої душі інтеліґента, що подібного дуету в нашій ліриці до того часу ми не стрічали.
— І хтоб це міг бути автором таких віршів? — ломили ми собі голову, переходили по черзі всіх старших та молодших галицьких та наддніпрянських наших поетів, але ніяк не могли попасти на когось, щоб скидався на батька таких гарних дітей.
Аж відізвався Михайло Петрушевич: „Франко!” — і усміхнувся своєю дивною усмішкою, що не знати було, чи він це каже поважно, чи жартує собі.
— Де, де, де! — заперечили йому. — Франків вірш тяжкуватий, а це такі легкі, етеричні строфи, це попросту музика, не поезія.
— Музика й поезія одно, — кинув Петрушевич і знову замовк. — Усі роди мистецтва — одно, — додав і відкашельнув, бо щось йому в грудях хибувало.
— А з чогож ти виводиш, Михайле, що це Франко пише, а не хтось інший?
— Бо ніхто в нас таких віршів не міг би написати.
— А може якраз якийсь новий, талановитий поет появився?
