був адміністратором. Тамошні люди памятали ще, як то дідич вигнав був пароха з волами панське поле орати, а Микола Устіянович, з яким батько в горач пізнався, розказував батькові про того виняткового на свої часи священника. Батько переповідав нам те, що чув від Устіяновича, та на жаль я вже батькових слів переповісти не вмію. Памятаю тільки, що подія скінчилася щасливо і правда побідила.
— Гарна поема. Небагато маємо таких гарних творів. Прочитай, сину, уважно. Вона варта найбільшої уваги.
Я не тільки прочитав, але й одну частину, перший Великдень на волі, вивчився напамять та деклямував нераз, хоч ще радніше деклямував „Каменярів”. Це була моя перша зустріч, хоч не із Франком, так з його віршованими творами. А що в творах живе їх автор, то мені здавалося, що я знаю самого Франка, автора „Осінніх Дум” і „Скорбних пісень”, але й „Vivere memento“!
Як я читав „Захара Беркута”, то про його автора я не думав, мене цікавили події, які він там представив, а які я просто переживав. Мій мозок ще до того не доріс був, щоб схопити провідну ідею повісти.
У вищих класах ми вже пильно стежили за всім, що написав Франко. Читали журнали, де він містив свої праці („Товариш”, „Правда”, „Батьківщина”), захоплювалися поемою „Смерть Каїна”, хоч може і не дуже то її провідну думку розуміли, і сильно турбувалися вісткою про
