СУМНІ ВІДВІДИНИ
І зажили ми знову так щиро, як колись давно, перед війною — drzewiej.
І знову я тужив, як Оркан відїхав з Кракова і тішився, як він появлявся на плянтах.
Здавалося буцім тих кільканацять літ сплило по нас, як по лебедях дощ і що ми все ще такі, як були колись. Ніби молодість наша верталася до нас.
Так це була омана. Наше хотіння брали ми за дійсність.
Чоловік себе не бачить і дійсно, коли „людська душа темінь темна, то своя найтемніша”.
Але згодом запримітив я, що Оркан нервується. Не сидить вже так радо й довго в товаристві, несподівано встає і прощається, місця собі знайти не може.
І в Порембі йому зле і в Кракові недобре. Їде над море, але й там не посидить довго. І про задуми свої літературні не балакає так багато й не розвідується, чи я що пишу нового.
