Сторінка:Лепкий Богдан. Три портрети (1937).djvu/161

Цю сторінку схвалено

СУМНІ ВІДВІДИНИ

 

І зажили ми знову так щиро, як колись давно, перед війною — drzewiej.

І знову я тужив, як Оркан відїхав з Кракова і тішився, як він появлявся на плянтах.

Здавалося буцім тих кільканацять літ сплило по нас, як по лебедях дощ і що ми все ще такі, як були колись. Ніби молодість наша верталася до нас.

Так це була омана. Наше хотіння брали ми за дійсність.

Чоловік себе не бачить і дійсно, коли „людська душа темінь темна, то своя найтемніша”.

Але згодом запримітив я, що Оркан нервується. Не сидить вже так радо й довго в товаристві, несподівано встає і прощається, місця собі знайти не може.

І в Порембі йому зле і в Кракові недобре. Їде над море, але й там не посидить довго. І про задуми свої літературні не балакає так багато й не розвідується, чи я що пишу нового.