— Добре, мамо, але, як буду їхати назад до Бережан, то позволиш мені забрати з собою. Я мушу дочитати, що сталося з Максимом і з Мирославою.
Мама пильно подивилася на мене.
— Най буде. Тільки не читай на годинах.
Я обіцяв, але не дотримав слова. Кортіло. І зараз таки на найближчій годині математики переломив „Зорю” начетверо, рукою писав якісь числа на зшитку, а очима зиркав під лавку. І знов заграв у моїй уяві Опір, зашумів зеленим шумом Зелемінь, і залунали верески татарської орди. Я не запримітив, що в клясі стало тихо, як мак сій, що мої товариші дух у собі заперли і саме у хвилині, коли Бурундай підніс над головою безборонного Максима свою грізну сокиру, мене хтось так кріпко вхопив за руку, що я аж скрикнув з болю.
Надімною стояв професор природи, що вчив нас також математики і напів злісно, напів злобно приговорював:
— Гарно ти математики вчишся, смаровозе якийсь ходиш! Покажи, що ти там читаєш! Ґазета! Дивіть, який мені політик.
Я подав йому „Зорю”.
Дивився довго і тільки кивав головою. Так і видно було, що не знав, що казати. А тоді:
— І на що ти так помняв тую нещасливу „Зорю”? Гарно ти вмієш обходитися з книжками! Тато подякує тобі, як відвезеш її додому. Але покищо я покажу це панам професорам на конференції.