Оркан мешкав ще тоді у своїй старій, по батькові одідиченій, звичайній ґуральській хаті, тільки більшій трохи, ніж звичайні. Але так само було тут чорно, закопчено димом і так само чути було тут щось, як скрізь у гірських хатах.
Привітався я з мамою поета і сестрою. Обі не подібні до нього. Добродушні, ввічливі. Тільки очі дивляться так само мудро й цікаво, хоч не так бистро.
У хаті чисто, тепло й притульно. На лавці, на покуті і на однім вікні рядочками поуставлювані книжки, так рівно й дбайливо поуставлювані, як букви в Орканових листах і рукописах. Між ними й мої „Стрічки”, оправлені. Оркан показав на них рукою:
— Читаю.
— Навчився?
— Невжеж це така штука? Тих кілька інших знаків показав мені Влодко Ярош і я тепер не тільки читаю, але й розумію. Нам, ґуралям, лекше розуміти вашу мову, ніж тим панам у місті. От бачиш у нас є і „дує” і „хосен” (chasen) і „ґазда” і багато тих самих слів, що і в вас. Пастухи зі своїми отарами мандрували по горах і зустрічалися з собою; ґуралі, гуцули і румуни. Опришки також.
Любив і в фільольоґію встрявати і в етноґрафію також.
— Ми рішуче замало знаємося і це одна з причин нашої безнастанної гризні. Нарікають
