— А, так. Правда, що ви не свій пан. А я, як бачите, пустився на письменника. Непевний це хліб, але чоловік не є невільником і не потребує оглядатися, що годиться, а що ні. Ми, — сини гір, любимо над усе волю. Ваші гуцули також. Я дуже цікавий на них. Мушу колись вибратися на Гуцульщину. Поїдете зі мною?
Як розбалакався, то вже тяжко було його спинити. Перескакував з теми на тему і з питання на питання, як з каменя на камінь, зі скали на скалу в горах. І про що не говорив, говорив з огнем, аж йому очі горіли.
— Ну, ходім уже, — кажу — пізно.
— Куди підемо? — Я по місті тинятися не люблю. Не належу до абеанів.[1] Чи ви бачили, щоб ґазда йшов на прохід? Як іде, то в ліс, у поле, до костела, або до коршми, до міста, на розправу в суд, одним словом по ділу, але, щоб він волочився, як безпанський пес, то в нас того, моїжбови (moiściewy) нема. Кажуть, що прохід без ціли, це справжній прохід. Чоловік не денервується, відпочиває. Неправда. Щойно тоді всякі гадки до голови йому приходять і морочать його. Не знаю, як хто, але я люблю посидіти собі в милім товастві та побалакати, як ось тепер з вами… Що пишете нового? — звернувся нараз до Стефаника, — бо я тепер думками в XVII. столітті і ще дальше, гень в глибині віків.
- ↑ До тих, що ходять по лінії А — Б. у краківськім ринку.
